Архитюки Федір та Ольга, Сотникова (Архитюк) Галина, Зданевич Олександра

Олександра Зданевич проживала в м. Ровно (нині – м. Рівне) в маленькому приватному будинку на вул. Дворецькій, поблизу залізниці. Неподалік мешкала єврейська родина на прізвище Фабрикант: батько й четверо дітей. Їхня мати померла в 1923 р., народжуючи наймолодшу – Мирлю. Глава сім’ї працював вантажником у місцевій лавці. У голодні роки їм доводилось тяжко, і дітей підгодовувала сусідка – бабуся Олександра.

«Добре пам’ятаю, як вона зустріне мене і обов’язково скаже: "Ходи-но зі мною. Хочеш їсти?". Нагодує і обов’язково із собою дасть бурячок, морквинку – все, чим могла поділитись… Дуже добра бабуся». Зі спогадів Мирлі Фабрикант

Наприкінці червня 1941 р., коли в місто вже заходили німці, Сруль Фабрикант посадив молодших доньок Лею та Мирлю на евакуаційний потяг. Вагони майже відразу опинилися під німецькими авіабомбами, але дівчата вижили. Налякані й голодні, вони згадали про бабусю Олександру, яка жила біля колій. Жінка прихистила дівчат.

Тим часом нацисти встановлювали в регіоні свої порядки. 1 липня 1941 р. утворено Рівненську міську управу. Реєстрація населення, проведена в серпні, засвідчила наявність у місті 25 національностей. Євреїв налічувалося там майже 20 тис.

Перших кількасот із них окупанти розстріляли влітку, а масштабне знищення відбулося 6–7 листопада 1941 р. в урочищі Сосонки. Переселення євреїв у гетто розпочалося в листопаді – грудні 1941 р. Формально там мали перебувати вони всі. Іноді гітлерівці робили винятки хіба що для спеціалістів та членів юденратів.

Олександра Зданевич розуміла, що переховувати дівчат-єврейок удома стає дуже небезпечно. Її донька Ольга та зять Федір знали про втікачок і теж допомагали. Федір вирив для дівчат у полі за старим кладовищем яму, схожу на нору, поклав на її дно дошки, ковдри та інші необхідні речі. У тому схроні Лея та Мирля знаходили собі прихисток майже два з половиною роки.

Періодично, хтось із родини приносив дівчатам їжу та воду. Зазвичай це була Галина, донька Архитюків (на початок війни їй виповнилося 10 років). Узимку втікачок забрали в клуню, де вони ховалися в соломі. Це було дуже небезпечно. Ризик бути викритими переслідував їх щохвилини впродовж усієї окупації.

«Пам’ятаю, що дядя Федя довго хворів після того, як його побили. Він вступився за старого єврея, а поліцаї його сильно побили, вибили зуби. Виявляється, що його давно підозрювали в зв’язках із євреями і стежили. Він і сам був схожий на єврея, гарно розмовляв нашою мовою. Галя теж говорила єврейською, навчилась, граючись із дітьми до війни. Дуже добра була й тьотя Оля. З немовлям на руках (молодший син Архитюків Юрій 1941 р. н.), вона господарювала, готувала їжу нам й іншим єврейським дітям, яку носила в гетто Галя. Хіба можна це забути?..». Зі спогадів Мирлі Фабрикант

У лютому 1944 р. із міста вигнали нацистів. Усі Мирлині та Леїні родичі були знищені в гетто, окрім старшої сестри Бейли, яка жила в Середній Азії. Брат загинув на фронті. Дівчатка поїхали жити до сестри, і зв’язок із родиною рятівників на багато років перервався. Лише наприкінці 1990-х рр. спілкування поновилося.

«Така була Божа воля, щоб через десятиліття моя сестра Тамара випадково на вулиці в Рівному зустрілася з Марією (так себе називала Мирля), допомогла їй дійти в ожеледицю. Марія до сліз розчулилася від доброти незнайомої жінки, а в розмові з’ясувалося, що Тамара – молодша донька Федора й Ольги Архитюків. Наша зустріч відбулась на Різдвяні свята. Були обійми, сльози радості й журби… Згадали все пережите під час війни. У нас з’явилася ще одна сестра – Мирля». Зі спогадів Галини Сотникової (Архитюк)

У 2001 р. Яд Вашем визнав Праведниками народів світу Олександру Зданевич і Федора та Ольгу Архитюків, а в 2003 р. – Галину Сотникову (Архитюк).